Останнім шляхом Кобзаря

У суботу 9 березня 1861 року, в день народження поета, першим відвідав хворого Михайло Матвійович Лазаревський (один із шести братів Лазаревських, друзів Шевченка). Тарас Григорович сидів на ліжку і важко дихав. Близько третьої години хворого відвідали ще кілька приятелів. Коли залишився в нього лише М.М.Лазаревський, Шевченко став казати, що навесні він поїде в Україну, що рідне повітря відновить його здоров’я:

- От якби додому, том би я, може, одужав.

Та не одужав. Перший поет України, останній її Кобзар, останній талант, що вийшов із принизливого кріпацького стану, помер наступного дня.

          У день смерті поета всі, хто був увечері на панахиді, зібралися в квартирі його друга й душоприказника М.М. Лазаревського, де тоді ж було вирішено, як увічнити пам’ять Т.Г.Шевченка. Першим із восьми заходів вирішили: перевезти тіло поета в Україну, згідно з його заповітом від 1845 року:

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій...

Довгий шлях пройшла труна з Тарасом по містах і селах Росії і України. Люди вклонялись великому сину свого народу. Останній свій прихисток Тарас мав знайти на Чернечій горі в Каневі.

Через сильну весняну повінь того року пароплав не зміг у Каневі пристати до берега, і мусив зупинитися на чималій відстані від нього. Після тривалих суперечок вирішили вивантажитися таким чином: дістали звичайний драбинчастий віз, спустили на нього з пароплава труну, запряглися замість коней та й потягли його до берега. На березі небіжчика зустріло місцеве духівництво, труну поставили на ноші і «понесли батька дужого на руках своїх».

Перегорнути сторінки подій того часу допоможе виставка-інсталяція «Останнім шляхом Кобзаря», розгорнута в Христинівській центральній бібліотеці.