Нас називають по-різному: переселенці, вимушені
переселенці, внутрішні біженці, переміщені особи, вимушено переміщені. Та це не
змінює суті. Ми втратили все, або майже все, що мали на малій батьківщині.
Я – одна з тих, кого ця клята війна змусила виїхати з
рідних місць. Моє село з такою справді українською назвою – Стельмахівка, що в
Луганській області – було окуповане рашистами. Ці «асвабадітєлі» принесли нам
жах, руїни, сльози. Місяці окупації були жахливими. В селі було дуже мало
людей. Але ми дочекались приходу наших ЗСУ. Було це 8 жовтня 2022 року. Солдати
і волонтери допомагали нам з харчами і предметами першої необхідності. І весь
час вмовляли виїхати з села, бо рашисти весь час обстрілювали і наше село, і
навколишні. Залишатися на зиму там було страшно і вкрай небезпечно. 3 листопада
останні стельмахівці покинули свої домівки, своє рідне село, свою маленьку
батьківщину. Ви не уявляєте, який душевний біль викликало оте прощання, отой
від'їзд... Прощалася зі своєю хатиною, в якій прожила 47 років, з кожним
деревцем і кущиком, з кожною стежкою, прощалась з речами, які берегли пам'ять
про минуле і щасливе, а головне – мирне життя.
Про існування села Заячківка на Черкащині ніколи і не
чула. Тут живуть знайомі мого внука Миколи. Лячно було їхати в чуже село, до
зовсім незнайомих людей. Подружжя Фурсових, Галина і Володимир, зустріли мене з
потяга, привезли в село. Немає слів, щоб висловити подяку Клименко Марії
Йосипівні, яка надала мені свій гарний, чепурний, з усіма зручностями будинок
для проживання. Заячківці допомогли мені вирішити побутові питання, допомагають
продуктами.
Побут налагоджено, і мені захотілося познайомитись
ближче з селом, людьми, з якими мене звела доля. Гарне село, де всі будинки,
подвір'я, городи, садки і квітники доглянуті. Мене, наприклад, вразила
велика кількість колодязів у селі. Це ж так зручно. І вносить якусь таку нотку
краси і історії. І хоч дуже багато будинків мають водопроводи, я весь час
любуюсь криницями. В селі дуже багато посаджено дерев, кущів. Заячківка,
напевно, і з космосу виглядає зеленою краплиною. А про заячківських жителів,
які стали для мене на цей час не просто односельцями, а й друзями, я можу
говорити довго, висловлюючи слова подяки за підтримку, людяність, доброзичливість,
толерантність, допомогу.
Я полюбляю ходити до сільської бібліотеки. З її
завідувачкою – уродженкою Західної України, Кухар Марією Василівною, ми не
просто знайшли спільну мову, ми подружились. У нас є багато спільного: ми
любимо Україну, її мову, твори Тараса Шевченка... В бібліотеці можна і книгу
почитати, і скористуватись Інтернетом, переглянути свіжу газету і просто
поговорити, поспілкуватись з людьми, які сюди заходять. А ще я читаю їм свої
вірші. Можливо, з художньої точки зору вони не шедеври, але написані від душі,
про наболіле, про те, чого хоче душа. Я із задоволенням взяла участь у конкурсі
світлин «Черкащина очима переселенц»Тут є чим милуватись. Ці світлини я повезу
в свою Слобожанщину. Як спогад про гарний край і чудових людей.
Вірю і знаю, що Луганщина, як і вся Україна, буде
звільнена від рашистів. І сотні тисяч моїх земляків повернуться в рідний край.
Ми відбудуємо Україну, кожне село і місто, кожен будинок. Для наших дітей і
онуків. І я, повернувшись додому, розповідатиму про дуже добрих людей у селі
Заячківка на Черкащині, про їх людяність і про ту природу, яку вони бережуть.
Щоб ніколи не пересихали їхні ставки і річечки, щоб буяли ліси і сади, і щоб в
них водились білки, лелеки, чаплі, фазани, які я тут побачила.
Здоров'я і наснаги Вам, мої дорогі нові знайомі,
гарних врожаїв за Вашу таку нелегку працю. І всім нам – Перемоги! Все буде
Україна!
Немає коментарів:
Дописати коментар