Кажуть, що коли народжується людина, то в небі спалахує нова зірка, яка освітлює їй дорогу, береже від впливу злих сил. Зірка Ліди Семенівни засвітилась 14 лютого. В ті роки, важкі, післявоєнні, ніхто не чув про Валентина і свято закоханих. А молоде подружжя Семен Устимович і Людмила Олексіївна Лесь у Вільшанці просто раділи народженню маленької дівчинки з чорними татовими очима. Батько, який пройшов непростими дорогами ІІ-ої світової повернувся з молодою дружиною в рідні місця. Досвідчений медик пішов працював фельдшером в місцевий ФАП, а дружина вирішила іти працювати на свиноферму, яка була в цьому мальовничому селі. Батькова мати, бабця маленької Ліди бавила дівчинку, вчила життєвої премудрості, доброти, народних пісень і звичаїв. А коли через три роки в цю сім’ю лелека приніс ще одну доньку, маленьку Валентину, Ліда стає для неї нянькою.
Зараз пані Ліда і не пригадає, яка перша дитяча книжка
потрапила їй, маленькій, до рук. Її зачарував запах друкарської фарби, мережані
рядки літер, казковий світ малюнків. Книжку полюбила більше, аніж ляльку.
Її ровесники пам’ятають, як в життя приходили зміни: в оселю
провели радіо, потім засвітились електричні лампочки, а самі хати змінили солом’яні
стріхи на шиферні дахи. З подружками бігала до клубу в кіно і на танці, де
гармоніста змінила радіола з грамплатівками. А коли в їхній родині і в
односельців почали з’являтись телевізори і холодильники, це взагалі людьми
сприймалось, як високий рівень добробуту.
В дитячий садок дівчата не ходили, з роллю виховательки
справились бабуся і батьки. А шкільну освіту почала здобувати в
Малосевастянівській школі. Старе одноповерхове приміщення здавалось маленьким
першокласникам дуже великим і просторим. Шкільні роки, такі швидкоплинні і
щасливі, залишились в пам’яті гарними подіями, адже разом з друзями вивчали не
просто шкільні предмети, а саме життя. Встигала кмітлива дівчина і в школі
добре вчитись, і батькам допомагати, і книги читати. Могла подовгу вибирати в
сільській бібліотеці книги, щоб потім читати до півночі. Не могла відірватись
від читання, поки не перевертала останню сторінку книги. Ще довго уявляла себе
на місці книжкових героїв, захоплювалась їхніми вчинками, чи засуджували їх.
Середню освіту здобула в міській школі № 2. Нові друзі, нові події і
враження, але не змінився потяг до книги і читання. Атестат зрілості з гарними
оцінками давав можливість обрати будь-яку професію, але Лідія Семенівна
вирішила стати бібліотекарем, володарем книжкового царства. Час довів, що шлях
обрала правильний, ніколи не пошкодувала про вибір.
Працювала в Талалаївській сільській бібліотеці. Бібліотека і
бібліотекарка зуміла зібрати і організувати людей різних поколінь в колектив
однодумців, які читали книги, організовували дозвілля, спілкувалися і
святкували гарні події.
А потім в її житті з’явився Валерій Костенко, шофер з
добрими очима, щирою посмішкою. Молоді люди зрозуміли, що вони – дві половинки
однієї долі. Веселе весілля, однокімнатна квартира в радгоспі «Дубинка»,
перехід в районну бібліотеку, народження сина Вадима. І мрія – мати власний
будинок. Отримали садибу, обговорити проект і почали будівництво. Легко було?
Не завжди, але коли будинок засвітив свої вікна, то й самі засяли від щастя і
радості. В цьому будинку виросли сини Вадим і Юрко, сюди привели батькам
невісток, сюди прибігають онуки Сергій, Максим і Євген. Чув цей будинок
весільні музики, солдатські марші, співи гарних гостей, яких господиня завжди
гарно частувала. Але довелось йому почути і тужливу музику похорону, коли
програли поєдинок зі смертельною недугою чоловіка, батька, дідуся. Намагались
боротись, але сили виявились нерівними.
Службова кар’єра Лідії Семенівни пролягла від завідувачки
сільської бібліотеки до директора бібліотечної системи району. Принципова і
відповідальна, ерудована і доброзичлива вона була керівником гарного колективу.
Допомагала колегам порадами і ділом, підтримувала в гіркі хвилини, раділа
добрим подіям. Напевне, ота жилка сільського життя і поваги до праці в неї в
крові. Весь час з чоловіком, а тепер і сама, годує живність в своїй господі,
обробляє город на полі. І дуже любить квіти.
Маючи 50 років стажу, вона пішла на заслужений відпочинок.
Але її неспокійна вдача і беручка натура не дають їй сидіти без діла. Вухаті,
хвостаті і горласті жителі хліва вимагають турботи і уваги. Щоб їх прогодувати,
потрібно посадити город. Врожаю повинно вистачити і для них, і для себе, щоб
гостей пригостити, онуків почастувати. Проклята війна змусила її серце стискатись
від болю за Україну, за онуків, які виїхали за кордон, за всіх тих, кому зараз
важко і гірко. І через роки пані Лідія не зрадила своїй любові до читання і
книги. Зайде в бібліотеку, погомонить з колегами, візьме нові книги, розкаже
свої новини.
В день закоханих Лідія Семенівна святкуватиме коронний
ювілей. Вітатимуть діти, невістки, онуки, родичі, друзі, сусіди, знайомі. Хтось
особисто, хтось по телефону. Звучатимуть слова гарних побажань здоров’я, довгих
років життя, сили, енергії. Хай всі ці побажання обов’язково збудуться. Хай в
житті будуть мир, злагода, добрі новини, справжні друзі.
З роси й води Вам, шановна ювілярко!
Немає коментарів:
Дописати коментар